Генеральне консульство України в місті Гуанчжоу

, Київ 07:50

Україна у Другій світовій війні

07 травня 2015, 11:38

Україна у Другій світовій війні 

Втрати та Герої

 

У Другій світовій війні українці втратили більше, ніж Велика Британія, Канада, Польща, США та Франція разом узяті.  Загальні втрати України у цій війні оцінюються у 8-10 мільйонів життів. Кількість українських жертв можна порівняти із населенням сучасної Австрії.

 

Українці на Закарпатті були першим у міжвоєнній Європі народом, що не змирився із анексією у березні 1939 р., а зі зброєю в руках став на захист своєї свободи від агресії сусідніх держав.

 

Від самого 1 вересня 1939 р. бомбардувальники Люфтваффе бомбардували Галичину та Волинь.

 

Протягом Другої світової війни фронт двічі пройшов усією територією України. Через Харків, друге за розміром місто країни, фронт пройшов чотири рази.

 

Українці перетворилися на гарматне м’ясо відразу двох диктаторів - Гітлера та Сталіна. У Червоній Армії гинув кожен третій (порівняно з кожним 20-м в армії Великої Британії). Причина такої жахливої ситуації була простою – Сталін не рахувався із жодними втратами, виходячи із логіки «Баби іще понароджують!»

 

Наслідком зіткнення двох тоталітаризмів стали небачені жертви як серед військових, так і серед цивільного населення України, територія між Карпатами і Доном стала Кривавими землями. Такою була для українців ціна відсутності власної незалежної держави.

 

Українці боролися проти Гітлера та його союзників у арміях Польщі та СРСР, Канади і Франції,  Сполучених Штатів Америки та Чехословаччини, на театрах військових дій Європи, Африки та Азії, на Тихому та Атлантичному океанах.

 

Українець Олексій Берест був одним з тих, хто встановив прапор СРСР на Рейхстазі у Берліні, а українець Майкл (Микола) Стренк – одним з тих, хто підняв прапор Сполучених Штатів над Іводзимою.  Але лише одна формація виступала у тій війні під українським національним прапором  - Українська Повстанська Армія.   

 

Втрати деяких країн Об’єднаних націй у Другій світовій війні:

СРСР - 26 600 000

-         Російська федерація - 14 000 000

-         Україна 8 000 000 – 10 000 000

-         Решта - 4 600 000

Китай – 15 000 000

Польща – 6 000 000

Югославія - 1 100 000

Франція – 550 000

Велика Британія – 450 000

США – 420 000

Чехословаччина - 325 000

Нідерланди - 300 000

Канада – 45 000

 

Ілюстрації:

 

Іван Кожедуб

Радянський льотчик-винищувач. Найбільш результативний ас Союзників. На рахунку 64 повітряні перемоги. Тричі Герой Радянського Союзу.

 

Ніколас Орешко

Майстер-сержант Армії США. За сміливі атаки на укріплені позиції ворога в Німеччині відзначений найвищими нагородами США: Медаллю Пошани, Срібною Зіркою, Пурпуровим Серцем.

 

Степан Вайда

Поручник 1-го Чехословацького армійського корпусу. Учасник Битви за Дніпро та боїв у Карпатах. Загинув у Польщі. Нагороджений Чехословацький воєнним хрестом, Герой Радянського Союзу.

 

Пітер Дмитрук

Канадський військовий пілот. Був збитий і приєднався до французьких партизанів. Ціною життя врятував цивільних від німецьких репресій. Відзначений Військовим хрестом Франції.

 

Олена Вітер

Ігуменя жіночого монастиря у Львівській області. У роки німецької окупації переховувала людей від репресій. За порятунок євреїв під час Голокосту відзначена титулом “Праведник народів світу”.

 

Михайло Опаренко

Пілот бомбардувальника польської авіації. Брав участь у боях проти нацистського агресора в Польщі, а пізніше у Франції та Великій Британії. Двічі відзначений польським Хрестом хоробрих.

 

Катерина Зарицька

Організатор жіночої мережі підпілля ОУН. Керівник Українського Червоного Хреста в УПА. Нагороджена Срібним Хрестом Заслуги.

 

 

 

Українці в арміях Другої світової

 

 

Під час Другої світової війни більшість українців боролася на боці Об’єднаних Націй.

 

Війна розпочалася для України 1 вересня 1939 р. 120 тис. українців воювали проти Вермахту у складі Війська Польського. Переважно це були польські громадяни, які походили з Галичини та Волині, що входили до міжвоєнної Польщі.

 

Крім того, на польській службі перебували кілька десятків ветеранів українських армій 1917-1920 рр. Ці офіцери також захищали Польщу в 1939 р.

 

Після поразки Польщі у 1939 р. українці воювали також у складі польських збройних сил під радянським і британським командуванням. Вступаючи до польських формувань в СРСР, українці рятувались від загибелі в таборах ГУЛАГ. З цієї ж причини українці, родом із Закарпаття, пізніше вступали до чехословацької бригади Людвіга Свободи.

 

17 вересня 1939 р. східний кордон Польщі перетнула Червона Армія. Так у Другу світову війну вступили радянські українці.

 

Чимало українців змушені були воювати на боці СРСР проти Фінляндії у 1939-1940 роках.

 

Понад 6 млн. українців воювали у Червоній Армії під час німецько-радянської війни 1941-1945 рр.

Влітку 1945 р. українці у складі радянських військ брали участь у розгромі Японії.

 

На фронтах від Атлантики і Європи до Африки і Тихого океану українці боролися у складі збройних сил США (80 тис.), Британської Імперії (45 тис.), Франції (6 тис.) та інших держав. Переважно це були представники української діаспори цих країн.

 

Протягом 1942–1950-х рр. в Україні воювала Українська повстанська армія, через лави якої пройшло близько 100 тис. людей.

 

Частина українців стала на бік держав союзників Німеччини. Переважна більшість з них були змушені піти на такий крок, намагаючись вижити в умовах німецької окупації. Деякі пов’язували із Німеччиною перспективу здобуття незалежності України від СРСР. Граючи на національних почуттях, німецькі окупанти на завершальному етапі війни створювали українські військові формування.

 

 

Розділена нація

 

Вперше у ХХ столітті Україна проголосила незалежність під час Першої світової війни. У 1917 р. у Києві сформувалася Українська Центральна Рада, яка відігравала роль перехідного парламенту та проголосила Українську Народну Республіку.

 

Після проголошення основних конституційних документів –  Універсалів – із УНР як незалежною державою нав’язали дипломатичні контакти як Англія та Франція, так і Німеччина та її союзники.

 

Українська революція почалася раніше, ніж у інших країнах цієї частини Європи: у Литві, Естонії, Чехословаччині, Польщі, Латвії та на Балканах.

 

У грудні  1917 р., після того, як у Харкові був сформований маріонетковий уряд більшовиків та проголошена “радянська Україна”, більшовицька Росія розв’язала війну проти України.

 

Боротьба із більшовиками тривала до 1921 р.. Виснажена цією війною та іншими конфліктами, Україна втратила свою незалежність.

 

Для однієї з найбільших європейських націй настали найстрашніші часи. Масові депортації,  Голодомор і Великий Терор забрали мільйони життів протягом «мирного» міжвоєнного двадцятиліття.

 

Український народ на момент початку Другої світової війни у вересні 1939 р. опинився розділений поміж п’яти країн: СРСР, Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії.

 

Тімоті Снайдер про першу українську незалежність:

 

Перша світова війна у Східній Европі, – і зараз я втрачу всіх своїх польських, чеських та румунських друзів, – це коли ти нічого не робиш для державності і все одно маєш її. Тоді зв’язок між тим, як активно ти борешся за національну незалежність і тим, чи здобуваєш її, був мінімальний.

 

Так Румунія зробила мінімальний внесок у Першу світову війну, натомість отримавши чималу частку територій. Чехи й словаки боролися не на тому боці, а натомість отримали зовсім нову державу. Польський рух за незалежність існував, але зусилля були мінімальні. Та, попри це, Польща теж стала зовсім іншою, сильнішою державою. Насправді не треба аж так багато робити. Сербія, приміром, розпочала війну, однак по завершенні війни стала центральною частиною сильнішої держави – Юґославії. Та приклад України тут не є типовим: чимало українців борються за незалежність навіть після війни.

 

І тут бачимо незвичну ситуацію: чимало конфліктів, чимало людей, що гинуть, щоб створити незалежну державу, а в результаті ніякої держави не постає.

 

З публічної лекції «Навіть не минуле», Київ, травень 2014 р.

 

15 березня 1939 р. Сойм  обрав президентом Августина Волошина та затвердив державні символи – синьо-жовтий прапор, гімн «Ще не вмерла Україна» та тризуб св. Володимира Великого у сполученні з крайовим гербом.

 

Того ж дня  Будапешт запропонував Хусту мирно включити територію Карпатської України до складу Угорщини. Волошин відмовився, внаслідок чого розпочався загальний наступ угорських військ.

 

Кульмінацією протистояння став бій на Красному полі 16 березня 1939 р. Тут українські вояки організували оборону проти регулярної угорської армії з танками, літаками, артилерією та важкою зброєю. Проте вже ввечері столиця Карпатської України впала.

 

Українці перші у передвоєнній Європі зі зброєю в руках стали на захист своєї свободи.

 

Із повною окупацією боротьба українців  не завершилася: потужний партизанський рух діяв до кінця травня 1939 р., а поодинокі підпільники – до січня 1940 р.

 

 

 

 Фальшиве золото вересня: 1939–1941 рр.

Пакт. Укладений 23 серпня 1939 р. Договір про ненапад між Третім Рейхом та Радянським Союзом (Пакт Молотова-Ріббентропа) уможливив початок війни. Згідно із таємним додатком до Пакту, Східна Європа мала бути поділена між двома диктаторами: Гітлер забирав собі Польщу, а країни Балтії з Фінляндією, та румунські тоді Буковина з Бессарабією потрапляли в зону інтересів Сталіна. Влада СРСР 50 рр. заперечувала існування таємного протоколу.

Початок війни. Війна для України розпочалася 1 вересня 1939 р.: 120 тис. українців зустріли нацистів у лавах Війська Польського. Львів та інші західноукраїнські міста вже у перший день війни зазнали нацистських бомбардувань.

 

Радянський Союз вступив у Другу світову війну 17 вересня 1939 р. на боці нацистської Німеччини. Червона армія без оголошення війни перетнула польський кордон та рушила на захід. Радянські війська допомогли Вермахту зламати польський опір під Перемишлем та Брестом. 22 вересня капітулював Львів, обложений із заходу Вермахтом, а зі сходу – Червоною армією. 27 вересня в Бресті пройшов спільний німецько-радянський парад.

 

У червні 1940 р. Радянський Союз ультимативно зажадав від Румунії передачі всієї Бессарабії та Північної Буковини. Не маючи підтримки Берліну та не бажаючи війни, Бухарест віддав території, які були без бою зайняті Червоною армією.

«Перші совіти». На новоприєднаних землях радянський режим розгорнув масштабні репресії. З території Західної України у 1940 - першій половині 1941 рр. було депортовано чи заслано понад 10 % мешканців. В нових областях України було створено 25 тюрем, де було ув’язнено кілька десятків тисяч місцевих мешканців.

Ще до закінчення війни з Польщею, 28 вересня 1939 р. було підписано Договір про дружбу і кордони між ІІІ Рейхом та СРСР, таємні додатки до якого уточнювали сфери впливу в Європі. Пізніше були укладені торгівельні угоди, внаслідок яких Німеччина отримувала критично важливу сировину, постачаючи до Радянського Союзу техніку та технології. Внаслідок співпраці ІІІ Рейх отримав можливість вести війну на Заході, а союзники ледь не оголосили війну СРСР у 1940 р.

 

Спекотне літо 1941

 

Бліцкриг. На світанку 22 червня 1941 р. німецькі війська перетнули кордон. У ході прикордонних боїв у районі Дубна, Луцька та Бродів радянські війська були розбиті. Червона Армія, фактично втративши командування, почала відступ до Дніпра.

 

В цей же час у Львові, Луцьку, Станіславові, Дубні та десятках інших міст Західної України починаються масові страти політичних в’язнів. За перші два тижні війни у тюрмах Західної України співробітники НКВС розстріляли понад 21 тис. в’язнів. Із відступом Червоної Армії на схід масові розстріли відбулися у Вінниці, Умані, Києві та багатьох інших містах.

 

«Випалена земля». Відступ Червоної армії супроводжувався застосовуванням тактики «випаленої землі». Про її необхідність оголосив Сталін у своєму виступі 3 липня 1941 р. Численні постанови РНК СРСР та ЦК ВКП(б) наказували знищувати все, що не вдалося евакуювати у східні райони СРСР: устаткування заводів, техніку, збіжжя тощо. Одним із жахливих злочинів сталінського режиму став підрив військами НКВС греблі Дніпрогесу у серпні 1941 р. Це спричинило загибель десятків тисяч червоноармійців та мирних мешканців, які перебували поблизу.

 

Військова катастрофа. Бойові дії на території України у 1941 р. перетворилися для Червоної Армії на суцільну катастрофу. У серпні – жовтні 1941 р. Червона Армія на Україні була фактично знищена. Кількість загиблих радянських вояків досі точно невідомо. У величезні оточення (“котли”) неподалік Умані, Києва, Мелітополя потрапили близько 1 млн. червоноармійців.

 

Лише на початку 1942 р. радянське командування спробувало провести декілька наступальних операцій, але всі вони завершилися нищівними поразками Червоної Армії. У травні – липні 1942 р. радянські війська були розгромлені під Керчю, Харковом та Севастополем. Втрати Червоної Армії у цих боях тільки полоненими становили близько 500 тис. вояків. До 22 липня 1942 р. уся територія України була окупована військами Німеччини та її союзників.

 

 

Київ. Місто, що зрадили

 

Щоденник киянки Ірини Хорошунової

 

29 липня 1941 р.

…Не можу всього описати. Поїхало багато керівників, залишили народ. І нема у нас, у більшості, роботи, нема перспектив поїхати, нема нічого попереду, окрім війни…

 

25 серпня 1941 р.

… т. Сталін сказав: Києва у жодному разі не віддавати.

 

29 серпня 1941 р.

Містом знову кружляють чутки. Хтось каже, що є наказ про здачу Києва. Ми вважаємо, що це провокація. Усе вказує на протилежне. Київ будуть захищати. Дуже багато наших військ стягнули до Києва.

 

16 вересня 1941 р.

…у газеті надрукували статтю секретаря ЦК КП(б)У Лисенка про те, що Київ був, є і буде радянським… (…) Ми оточені. Що тепер буде з Києвом? Що буде з усіма нами?

 

25 вересня 1941 р.

Я глибоко помилялася. Усе пропало.

(Стратегічний) міст скаліченим впав у воду. (…)  Пожежа потихеньку припинилася, як припинив дути вітер. Виглянуло сонце. І хтось прийшов із новиною, що у місті – німці. (…) По Червоній площі повільно, рівним ланцюгом по два у ряд рухалися німецькі мотоциклісти.

25 вересня на усіх вулицях, ледь не на кожному кр. розклеїли портрети Гітлера. Він зображений у таких саме тонах, як і Й.В. Сталін на портретах наших художників. Стоїть із гордим видом… А під портретом напис: «Гітлер – визволитель».

 

 

Битва за Київ

Битва за Київ тривала від початку липня до 19 вересня 1941 р.. У серпні Гітлер відхилив пропозицію Генштабу сконцентрувати сили у напрямку Москви. Натомість підписав директиву, яка передбачала наступ на південь. На початку вересня Київ опинився “у лещатах”.

 

Радянський гарнізон Київського укріпленого району продовжував боротьбу. Опір Києва тривав 6 тижнів – довше, ніж опір цілої Польщі у вересні 1939 р. Лише 19 вересня, коли на схід від Києва нацисти зімкнули кільце оточення, столиця України була залишена Червоною армією.

 

В оточенні загинуло близько 630 тис. червоноармійців, включно із командувачем фронту генералом-полковником  Михайлом Кирпоносом. Ще 665 тис. військових Червоної Армії потрапили у полон.

 

Адольф Гітлер про битву за Київ: «Найбільша битва у історії світу!»

 

На думку Девіда Стагеля (David Stahel), автора книги «Київ 1941. Битва Гітлера за панування на Сході», ця наступальна операція була тріумфом Гітлера, але саме тут, а не під Москвою чи Сталінградом, він програв Другу світову війну. Гітлер втратив час для бліцкригу, не розрахував масштабів опору супротивника, не зміг передбачити погодних умов, а на окупованих територіях виявилося складно доставляти амуніцію, паливо та підкріплення. Усі ці чинники стали фатальними для всієї війни. 

 

Злочини комуністичного режиму в Києві

Перед відступом з української столиці радянська влада здійснила масові розстріли політичних в’язнів у тюрмах Києва. Багато будинків було заміновано загонами НКВС, а потім знищено. Через півтора місяці після здачі міста, 3 листопада був вчинений злочин проти культури: підірваний радянською диверсійною групою Успенський собор ХІ століття, головний храм Києво-Печерської Лаври. 

 

24 вересня 1941 р. за допомогою радіокерованих мін підірвали завчасно закладену НКВС вибухівку під будинками на центральних вулицях української столиці.

 

Диверсанти НКВС знищили центр Київа разом з людьми. Вибухами й пожежами було зруйновано 324 старовинних будинки. Тисячі киян загинули, 50 тисяч залишилися без даху над головою.

 

Окупаційна влада використала руйнування центру Києва як привід для звинувачення у його організації євреїв та незабаром розпочала їх масове винищення у Бабиному Яру.

 

Криваві землі

 

Військовополонені

У ході відступу 1941–1942 рр. на території України Червона Армія втратила майже 70% свого особового складу. До німецького полону потрапили мільйони червоноармійців, значна частина з яких здалася добровільно. В роки війни на території України діяло 180 концентраційних таборів, де окупанти знищили майже 1,8 млн. військовополонених.

 

Голокост

За роки окупації Україна втратила понад 5 млн. цивільних громадян, з яких 1,5 млн. складали євреї. Масові страти почалися вже з перших днів німецько-радянської війни. Нацистські айнзацкоманди майже повністю винищили єврейські громади Львова, Дрогобича, Луцька, Рівного, Житомира, Харкова та десятків інших міст України.

 

Бабин Яр

Під час окупації Києва у 1941–1943 роках Бабин Яр став місцем масових розстрілів мирного населення, військовополонених, учасників Руху Опору. Лише за два дні – 29 та 30 вересня 1941 р. – нацисти розстріляли у Бабиному Яру майже 34 тис. євреїв. Масові розстріли у Бабиному Яру та розташованому поруч із ним Сирецькому концтаборі проводилися аж до звільнення Києва. Ймовірно, за роки окупації у Бабиному Яру було розстріляно від 70 тис. до 200 тис. осіб.

 

Корюківка

1-2 березня 1943 р. у відповідь на дії радянських партизан німецькі та угорські підрозділи провели каральну акцію проти мирного населення Корюківки на Чернігівщині. Окупанти розстріляли декілька тисяч місцевих мешканців та спалили майже усі будинки. 9 березня 1943 р. карателі знов прибули до Корюківки. В цей день вони зібрали усіх вцілілих селян і спали їх живцем. Упродовж трьох трагічних днів окупанти вбили 6700 людей, спалили 1290 будинків. Це було найбільше поселення в Європі, повністю знищене нацистами в рамках каральної операції під час Другої світової війни.

 

За час німецької окупації України було знищено понад 1370 населених пунктів. Жертвами подібних каральних операцій стали щонайменше 50 тис. осіб.

 

Праведники народів світу

За даними Національного меморіалу Катастрофи і Героїзму “Яд Вашем”, 2472 українцям, які рятували життя євреям під час Голокосту, присвоєне звання “Праведник народів світу”.

 

Під час нацистської окупації Києва священик Олексій Глаголєв разом зі своєю родиною рятував від знищення київських євреїв. Він ховав їх у своєму помешканні, а також у будівлях, що належали його парафії. Також він видавав їм свідоцтва про хрещення на старих бланках, що залишились з часів його батька. Восени 1943 р. був затриманий німецькою поліцією і відправлений до Німеччини. По дорозі йому вдалося втекти і повернутися до Києва. Інститут «Яд Вашем» присвоїв звання «Праведник народів світу» Олексію Глаголєву, його дружині та дітям.

 

 Намагаючись врятувати євреїв від знищення, отець Омелян Ковч видавав їм метрики про хрещення. Загалом ним було видано більше 600 свідоцтв. Він звернувся з листом до Гітлера, в якому засуджував масові вбивства євреїв і вимагав дозволу відвідувати євреїв у гетто. За це навесні 1943 р. був заарештований гестапо і ув'язнений у таборі смерті Майданек, де таємно продовжував свою священицьку діяльність аж до своє загибелі в 1944 році. У 1999 р. Єврейська рада України надала йому звання «Праведник України».

 

Партизани

Відсутність політичних прав, економічна експлуатація і терор проти цивільних та військовополонених викликали ненависть населення до загарбників. Сотні тисяч українців взяли участь в опорі нацистському окупаційному режиму.

 

Радянські партизани

Підпільну мережу організували розвідувальні служби СРСР та комуністична партія. Підготовлених диверсантів перекидали через лінію фронту. Загони червоних партизанів формувалися з емісарів радянського командування, місцевих мешканців та військовослужбовців радянської армії, які уникнули полону. Керівництво і забезпечення зброєю червоних партизанів здійснювалося з Москви.

Великі партизанські загони збиралися у військові з’єднання, які проводили глибокі рейди німецькими тилами. Червоні партизани боролися проти окупаційної адміністрації та військ, здійснювали диверсії на комунікаціях, вели розвідувальну діяльність. За роки війни червоні партизани знищили в Україні близько 10 тис. ворогів.

 

Армія Крайова

На території Західної України, крім червоних партизанів, діяло також польське підпілля. Польський еміграційний уряд прагнув відновлення східного кордону, який існував до 1939 р. Для цього тут створювалися бази партизанів Армії Крайової (АК). Вони спиралися на польські населені пункти, розкидані серед українських поселень.

Крім радянських і польських партизанів боротьбу з німецькими окупантами також вела Українська Повстанська Армія (УПА).

 

Український визвольний рух

Підпілля українського визвольного руху існувало на Західній Україні ще до Другої світової війни. Організація Українських Націоналістів (ОУН) вела боротьбу за незалежність України до 1939 р. проти Польщі, в 1939-1941 рр. – проти СРСР, а після цього і проти Німеччини.

Спроба визвольного руху відновити незалежність України влітку 1941 р. була придушена німецькими окупантами. Лідерів ОУН ув’язнили в концентраційних таборах.

У роки німецької окупації підпілля ОУН діяло по всій Україні: від Карпат до Донбасу. На Східній Україні його організували Похідні групи ОУН, які пробиралися з Галичини і Волині. Члени Похідних груп знайшли соратників серед місцевого населення Києва, Дніпропетровська, Донецька, Сімферополя та інших міст.

 

У лісистій місцевості Західної України українські націоналісти створили в 1942 р. Українську Повстанську Армію. Відділи УПА, складені з місцевого населення, протидіяли планам Німеччини з економічної експлуатації країни, вивезенню населення на примусові роботи до Рейху. УПА дезорганізувало німецьку окупаційну адміністрацію на Волині: деякі території були тимчасово звільнені від нацистів. На звільнених територіях діяло українське самоврядування під захистом УПА. Такою територією був, наприклад, район населеного пункту Колки – партизанська “Колківська республіка”.

 

У боях з німецькими окупантами УПА знищила близько 13 тис. ворогів. Цілі УПА, АК та червоних партизанів були різними, через що в 1943–1944 рр. між ними доходило до кровопролитних боїв. Особливо жорстоких форм набуло польсько-українське протистояння, жертвами якого стало і цивільне населення з обох боків.

 

  

Вигнання нацистів з України та Центральної Європи

 

 У 1943 р. війська Антигітлерівської коаліції після перемог під Сталінградом та Аль-Аламейном починають звільнення територій, окупованих нацистами. З другої половини 1943 р. і до кінця 1944 р. Україна знову стає головним театром бойових дій Східного фронту. У 1944 р. на території України було сконцентровано 50% усіх сухопутних військ Червоної Армії, у тому числі 80% танкових та механізованих з’єднань.

 

Українські фронти

20 жовтня 1943 р. на основі військових з’єднань, які вели бойові дії на території України, були сформовані чотири Українські фронти. Надалі їх комплектувати передусім українцями, яких мобілізовували по мірі просування Червоної армії. Лише з лютого 1943 р. по жовтень 1944 р. на території України було мобілізовано майже 3,7 млн. осіб.

 

Чорносвитники

В ході наступу радянським командуванням розпочинається тотальна мобілізація цивільного чоловічого населення на території України. Були створені польові військкомати, які мобілізовували навіть 16-17 річних. Українців без належної підготовки використовували як «гарматне м’ясо». Адже комуністичним режимом усі, хто опинився на окупованій нацистами території, розцінювалися як зрадники. У бій вони змушені були йти часто навіть без зброї і у цивільному одязі, за що і отримали назву «чорносвитники», «чорна піхота».

 

Взяття Києва

Восени 1943 р. радянські війська вийшли до Дніпра і отримали наказ Сталіна взяти будь-якою ціною Київ до 7 листопада, символічної для комуністичного режиму дати – річниці Жовтневого перевороту. Битва за Дніпро стала найкривавішою операцією війни у Європі. Щоб взяти столицю України до визначеної дати, радянське командування кидало у бій усі наявні сили, не рахуючись із втратами. Київ був звільнений 6 листопада 1943 р. ціною щонайменше 470 тис. солдатських життів. Серед них – приблизно 250–270 тис. насильно мобілізованих «чорносвитників».

 

Порятунок Кракова

У 1944 р. нацисти, відступаючи, підготували план та розпочали мінування Кракова. Передусім були заміновані транспортні та промислові об’єкти. Мінувався також історичний центр міста. Інформацію про цей план здобули радянські розвідники, яких очолювали українці Євген Березняк із Дніпропетровська та Олексій Шаповалов із Кіровоградщини. Завдяки цим даним сапери своєчасно знищили закладену вибухівку і місто було врятоване.

 

Євген Березняк – розвідник, Герой України, кавалер ордена “Virtuti Militari”. У 1944 р. очолював групу розвідників під кодовою назвою «Голос», яка діяла у Польщі. Капітан Євген Березняк був десантований у передмісті Кракова у серпні 1944 р.. Потрапив у руки гестапо, але зумів утекти. У тилу ворога розвідгрупа  діяла 156 днів. Найбільша заслуга – порятунок Кракова від руйнування. Після повернення на Батьківщину чекісти звинуватили його у перебуванні у полоні. Він був кинутий у фiльтрацiйний табір НКВС. Після звільнення працював учителем української мови.  До 1960-х рр. перебував під таємним наглядом спецслужб. Помер у 99-річному віці.

 

Звільнення Аушвіца

27 січня 1945 р. стало кінцем жахливої трагедії в’язнів найбільшої з нацистських "фабрик смерті" – Аушвіца. 24 січня 60-а армія 1-го Українського фронту почала наступ на м. Освенцим. У складі  армії майже половину вояків складали вихідці з України. У ході наступу впродовж 27–28 січня були звільнені концентраційні табори: Аушвіц-І, Аушвіц-ІІ Біркенау та Аушвіц-ІІІ Моновіц. Першими браму головного табору відчинили солдати батальйону полтавця єврейського походження Анатолія Шапіро 100-ї Львівської дивізії.

 

Анатолій Шапіро – учасник визволення концентраційного табору Аушвіц, Герой України. Народився у 1913 р. в м. Костянтиноград Полтавської губернії у єврейській родині. За освітою інженер. Під час Другої світової війни командир окремого стрілецького батальйону 100-ї стрілецької дивізії. Нагороджений 20 орденами і медалями.

 

  

 

Перемога, але не визволення

 

Після вигнання нацистських окупантів у жовтні 1944 р. на території України відновився радянський тоталітарний режим. І хоча, з огляду на важливий внесок та колосальні жертви, Україна стала одним з засновників ООН, у новому світовому порядку не знайшлося місця для незалежної України.

 

Покараний народ                                           

Вигнання нацистів з Криму завершилося 12 травня 1944 р., а вже через тиждень радянська влада почала депортацію кримських татар. Їх звинуватили у масовому дезертирстві на початку війни та повальній співпраці з окупантами. Також подібні звинувачення були висунуті іншим народам Криму.

 

Кримські татари зробили свій внесок у перемогу над нацизмом. До серпня 1941 р. до Червоної армії було мобілізовано понад 12 тис. кримських татар, понад 3 тис. з яких загинули. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 5 кримським татарам, 2 стали повними кавалерами ордену Слави і ще один – Амет-Хан Султан – став двічі Героєм.

 

18 травня 1944 р. розпочалося тотальне примусове виселення кримських татар до Центральної Азії. До початку липня було депортовано 225 тис. осіб: 183 тис. кримських татар, 12 тис. болгар, 9,5 тис. вірмен, 15 тис. греків та 4 тис. представників інших народів. Ще 9 тис. кримців у 1945 р. були відправлені на заслання з Радянської армії. Внаслідок депортацій ще до кінця війни загинуло понад 30 тис. виселених.

Світ, поділений навпіл

Напередодні остаточного розгрому ІІІ Рейху лідери «Великої трійки» Ф. Рузвельт, Й. Сталін та В. Черчиль зібралися 4-11 лютого 1945 р. в Ялті на конференцію. Відповідно до її рішень СРСР підтверджував свої права на Західні Україну та Білорусь, відторгнуті від Польщі у 1939 р.

Внаслідок домовленостей в Ялті і, пізніше, в Потсдамі, Європа виявилася розділеною на дві частини: демократичний ліберальний захід та комуністичний тоталітарний схід.

Цитата: Від Штеттіна на Балтиці до Трієста на Адріатиці, опустилася над Європейським континентом залізна завіса. В. Черчиль

Українці продовжували зазнавати втрат і після закінчення війни, масові репресії тривали до самої смерті Сталіна. Організований спротив радянській владі на Західній Україні існував до 1954 р., а окремі сутички траплялися до 1960 р. Під час придушення національного руху було репресовано (вбито, ув’язнено, депортовано) близько 500 тис. людей.

Ще 200 тис. українців, які перебували в західних таборах для переміщених осіб, не побажали вертатися до Радянського Союзу.

 

Українці на полях війни

 

Ілюстрації:

1. Польща, 1939

Юрій Сальський. Син міністра військових справ  УНР Володимира Сальського. Підпоручик Військово-повітряних сил Польщі.  Брав участь у повітряних боях з літаками Люфтваффе.

 

2. Севастополь, 1942

Марія Байда. Радянська медсестра. Звільнила з полону кількох вояків, знищивши 15 ворогів. Герой Радянського Союзу.

 

3. Волинь, 1943

Василь Івахів. Організатор і перший головний командир Української Повстанської Армії. Загинув у бою з німцями.

 

4. Туніс, 1943

Ніколас Міньо. Рядовий Армії США. Атакував німецькі позиції, знищив 10 кулеметників і загинув. Відзначений Медаллю Пошани, Срібною Зіркою, Пурпуровим Серцем.

 

5. Франція, 1943

Василь Порик. Лейтенант Червоної Армії. Втік з німецького полону і очолив партизанський загін у Франції. Герой Радянського Союзу, удостоєний звання Національний герой Франції.

 

6. Монте-Кассіно, 1944

Володимир Янів. Підхорунжий ІІ Польського корпусу Владислава Андерса. В бою за Монте-Кассіно врятував 5 офіцерів. Нагороджений орденом Virtuti Military.

 

7. Нормандія, 1944

Богдан Панчук. Капітан Військово-повітряних сил Канади. Учасник висадки у Нормандії. Кавалер Ордену Британської Імперії.

 

8. Іводзіма, 1945.

Майкл Стренк. Сержант Корпусу Морської піхоти США. Один із 6 вояків, зафіксованих на культовій фотографії «Підняття прапора над Іводзімою» Джо Розенталя. Відзначений Бронзовою Зіркою, Пурпуровим Серцем.

 

9. Берлін, 1945

Олексій Берест. Лейтенант Червоної Армії. Встановлював Прапор Перемоги над Рейхстагом.

 

10. Лінкор «Міссурі», 1945

Кузьма Дерев’янко. Генерал-лейтенант Червоної Армії. Від імені СРСР підписав Акт капітуляції Японії.

 

 

Внесок України у Перемогу

 

Українці зробили надзвичайно вагомий внесок у перемогу над нацизмом, ставши однією з націй-переможниць.

Мільйони українців зі зброєю у руках боролися з нацизмом упродовж усієї війни. Україна дала Червоній Армії 7 командуючих фронтами і арміями, 200 генералів, понад 6 млн солдатів, сержантів і офіцерів.

Близько 120 тисяч українців зустріло нацистів у вересні 1939 р. у складі польської армії. У наступні роки також понад 130  тис. українців воювали в інших арміях Антигітлерівської коаліції (США, Канади, Франції, Польщі, Чехословаччини). Сотні тисяч українців боролись із нацизмом у Русі Опору.

У результаті бойових дій в Україні було зруйновано понад 700 міст і містечок, десятки тисячі сіл. Київ знищено на 85%, Харків - на 70%, великої розрухи зазнали Дніпропетровськ, Запоріжжя, Полтава, повністю знищено Тернопіль. Було зруйновано 2 млн будинків, унаслідок чого понад 10 млн людей залишилися безпритульними. Загалом матеріальні втрати України під час війни становили 285 млрд крб., або 100 млрд доларів.

Радянською владою при відступі у 1941 р. з України було вивезено 550 промислових підприємств, майно і худобу тисяч колгоспів, радгоспів, десятки наукових і навчальних закладів, осередків культури, історичні цінності. Виїхало майже 3,5 млн. жителів республіки – кваліфікованих робітників і спеціалістів, науковців, творчої інтелігенції, які віддали свої трудові та інтелектуальні сили на розвиток воєнного і економічного потенціалу СРСР.

Прагнучи здобути підтримку в Україні, Сталін у 1943 р. змушений був піти на певні поступки українцям. Було створено Українські фронти, в уряді Української радянської соціалістичної республіки засновано народні комісаріати (міністерства) оборони та закордонних справ.

Визнанням внеску українців у перемогу над нацизмом стало включення України до складу держав – засновниць ООН.

 

5 синів та одна війна Парасковії Гавриш

 Вона народила 5 синів. Вона сама як Україна. Мати з козацького роду. Батько – з ремісників. Чоловік Іван - фельдшер, що аж ніяк не допомогло у епідемію тифу на самому початку тридцятих. По Іванові залишилося 5 синів - як у святцях: Іван, Павло, Федір, Анастасій та Анатолій.

Парасковія Гавриш чекала своїх 5 синів-солдатів із фронтів Другої світової 7 років. Дочекалася тільки двох.

Троє старших були мобілізовані у 1939. Федір ледь не замерз у Фінляндії, вижив, і був кинутий «визволяти» Литву. Першим загинув найстарший – Іван, зник безвісти при обороні Севастополя восени 1941. Павло, другий за старшинством син, отримав Зірку Героя за Битву за Дніпро. Тоді ж, у 1943-му Анастасія та Анатолія мобілізували польові військкомати до «чорної піхоти». Анатолій загинув вже незабаром. Анастасій вижив, дійшов до Польщі і загинув, підіймаючи в атаку свій взвод неподалік міста Остроленська. Федір дійшов до Берліна, на стіні Рейхстагу він написав: «Ми перемогли!».