Сьогодні Київ — центр європейської дипломатії, місто, де ухвалюються рішення, що впливають на безпеку континенту і майбутнє світу. Місто, де зустрічаються партнери та союзники, які мають одну спільну позицію на підтримку України.
А чотири роки тому цей день почався не з ранкової кави. Він почався зі звуків вибухів. З перших дзвінків і короткого: «Почалася війна».
У кожного українця й кожної українки — свій ранок 24 лютого. Своя точка відліку. Своя історія болю і сили. І водночас — спільна історія стійкості.
Кожен з нас пам’ятає де був. Кому зателефонував. Що сказав. Я також пам’ятаю — темне небо перед світанком, перші розмови з колегами, відчуття, що країна прокидається в іншій реальності. І водночас — впевненість, що ми вистоїмо.
Вони розраховували на три дні. Ми знали — Україна вистоїть. Чотири роки тому Росія почала повномасштабне вторгнення, щоб стерти Україну з мапи.
Ми навчилися тримати удар.
Навчилися бути сильними тоді, коли страшно. Навчилися цінувати прості речі: світло в домі, обійми, коротке «я вдома».
Сьогодні мої думки про наших військових. Про дипломатів. Про волонтерів. Про лікарів. Про енергетиків. Про вчителів.Про всіх, хто щодня робить свою справу — часто тихо, без гучних слів.
Дякуємо всім і кожному. Ми не одні. І це не просто слова. Поруч із нами — партнери, друзі, народи, які підтримали Україну і продовжують це робити чотири роки поспіль не словами, а діями.
І сьогодні в Києві ми вітаємо наших “frequent travelers” — справжніх друзів України. Урсула фон дер Ляєн, Антоніу Кошта. Лідерів Нордично-Балтійської Вісімки. Хорватських колег. Тих, хто був із нами в найважчі моменти. Хто приїздив, коли було небезпечно. Хто не просто висловлював підтримку — а діяв.
Світ побачив, хто ми є. І ми самі побачили себе — сильнішими, ніж могли уявити. Чотири роки боротьби. Чотири роки єдності. Чотири роки віри.
І цей ранок — ще одне нагадування: ми вистояли. І вистоїмо.
Слава Україні
